Урядові сайти
ІСТОРІЇ НЕСКОРЕНИХ: АНДРІЙ ДУЖИК
- Перегляди: 1760
Назавжди вірний Україні(розповідь про 32-річного сержанта-штурмовика Андрія Дужика з Милування)
Андрій народився 9 жовтня 1992 року в селі Милування в родині вчительки історії Галини та працівника Укртелекому Олександра Дужиків. Був очікуваною та бажаною дитиною. З перших років життя допомагав доглядати молодшого брата Ярослава, опікувався ним. «Мої діти ніколи не сварилися, не конфліктували. Їх можна було порівняти з голкою та ниткою, нікуди один без одного. Коли до старшого сина приходили друзі, то завжди і всюди вони брали з собою молодшого», - згадує мати воїна.
Чуйний та спокійний Андрій любив рибалити, збирати гриби, вивчати різну техніку та ремонтувати її. Хлопчик мав м’який і добрий характер, любив і шкодував безпритульних собак, яких часто приносив додому.
Навчався Андрій Дужик в Милуванській школі, любив історію, географію, біологію, мав багато друзів. Навчання хлопець продовжив в Коропецькому професійно-технічному училищі (Тернопільська область), де вивчився на кухаря та офіціанта. «Син любив готувати, у нього дуже добре виходив борщ з квасолею та картопляне пюре. У моїй родині досі ніхто подібного не приготує. Згодом вже на фронті Андрієві доводилося готувати для побратимів. Варив їсти навіть у пожежному відрі, і всім смакувало»,- продовжує пані Галина.
Коли юнакові виповнилося 18 років, він пішов на строкову армійську службу. Служити довелося у морській піхоті в кримських містах Керч, Севастополь та Сімферополь. Рідні з гордістю їхали до Андрія на присягу. За словами пані Галини, Андрієві служба настільки подобалася, що згодом він підписав трирічний контракт. Коли Крим захопили вороги, Андрій перебував півтори місяці в частині, оточений разом з товаришами по службі «зеленими чоловічками». Пізніше Андрій згадував, як проукраїнсько налаштовані місцеві жителі з великим співчуттям, ризикуючи потрапити в немилість окупантів кидали через паркан морським піхотинцям їжу. Прикро, але дехто перейшов на бік ворога, та для Андрія це було абсолютно неприпустимо, він залишився вірним Україні.
Згодом його перевели на службу в Миколаїв, далі — у Запоріжжя. Звідти, попри те, що у воїна вже закінчувався контракт, пішов захищати волю держави під час АТО/ООС. Воював з квітня 2016 року до серпня 2018 року на Донеччині та Луганщині. Опісля служив ще в Одесі. На Сході Андрій Дужик познайомився із майбутньою дружиною Наталією. Вона родом із села Азовське Маріупольського району, що на Донеччині. У пари народився син Ярослав. На жаль, сімейне життя в Андрія Дужика не склалося, він розлучився.
Після закінчення контракту чоловік працював на будівництві та на залізниці в Польщі та Чехії, допомагав синові. Ярослав часто влітку гостював у бабусі в Милуванні. А коли з-за кордону приїжджав батько, то не відходив від нього. З початку повномасштабного вторгнення Андрія Дужика, як досвідченого воїна одразу мобілізували. Служив навідником гаубиці у 10-ій окремій гірсько-штурмовій бригаді «Едельвейс», воював на Київщині, Житомирщині, Донеччині. У війську отримав позивний «Туман».
Під час одного з боїв у Бахмуті боєць отримав поранення руки і плеча. Лікувався у Вінниці та в Коломиї. У 2023 році за станом здоров’я був звільнений у запас. Воїн був удома. 15 грудня 2024-го Андрій Дужик раптово помер. «Це була неділя, Андрій кілька раз питався мене, чи я буду йти до церкви, - згадує з сумом мати.— Я й пішла». Після 10 хвилин перебування у храмі пані Галині повідомили, що її хтось кличе. Коли жінка вийшла нікого не було, вона поспішила додому та з жахом дізналася, що син раптово помер. Він вийшов у сад, в нього зупинилося серце. Похований у селі Милування.
Календар новин
Січень 2026 |
|
|