Урядові сайти
ІСТОРІЇ НЕСКОРЕНИХ: ПЕТРО ДЗІВОРОНЮК
- Перегляди: 240
Працював, про родину дбав та воював(Згадуємо воїна Петра Дзіворонюка з Чорнолізців)
Народився Петро Дзіворонюк 12 липня 1978 року в добрій родині жителів Чорнолізців Марії та Остапа. Мав старшого на три роки брата Василя. Хлопчик ріс тихою, доброю та спокійною дитиною, допомагав батькам, навчався у місцевій школі. Разом з братом любив щось майструвати та ремонтувати техніку. Цьому сини навчилися від батька, який працював на сезонних роботах, і мав золоті руки, здатні до всякої праці.
Улюбленими уроками в школі для Петра були трудове навчання і фізкультура. Уже дорослим, чоловік з теплом згадував своїх однокласників, друзів, а особливо шкільних наставників. Дружині та донькам говорив, що до педагогів слід ставитися з повагою, бо їхня праця — нелегка. Після закінчення школи юнак поступив в Івано-Франківське професійно-технічне училище №21, де вивчився на електрогазозварювальника. Хлопець міг би продовжити навчання у коледжі чи в інституті, та хотів заробляти, і почав їздити на сезонні роботи.
У 2006 році одружився із молодшою на чотири роки дівчиною зі свого села. За словами пані Лесі, дружини воїна, Петро був добрий та працьовитий. Про такого чоловіка вона і мріяла. У пари народилися дві доньки: Наталія та Ірина. «Петро безмежно любив дітей, з гордістю називав їх «мої дівчатка». Коли були маленькі, то допомагав мені з ними. Як стали старші, ходив з ними на річку купатися, у ліс збирати малину й гриби; навчив доньок їздити на велосипедах; купляв дітям все, що вони хотіли. Прагнув, аби дівчатка все мали», — розповідає з сумом дружина Героя. Для жінки та дітей Петро також влаштовував святкові частування: смажив шашлики, рибу, запіканки з картоплі. Робив це з великим азартом і любов’ю, та ще й доньок навчав. Словом. це була звичайна, добра, любляча християнська родина.
Багато років Петро Дзіворонюк працював на укріпленні берегів дамб та річок у різних містах і селах. Робота була дуже важкою: холодна вода, важке каміння. Чоловік ніколи не скаржився, був терплячим та працьовитим. За словами дружини, він також допомагав односельцям на будовах. Аби ще більше заробити, їздив у Польщу та Чехію, де трудився на полях. До речі, в 2014-му Дзіворонюк був у Донецьку на будівництві, що знаходилося якраз неподалік аеропорту, біля якого тоді починалися обстріли. У час великої війни чоловік став на захист України. Його мобілізували 9 жовтня 2024-го року. На навчанні був у Кам’янці-Подільському та Самборі. Служив у 151-ій окремій механізованій бригаді. Був стрільцем-помічником гранатометника першого механізованого батальйону.
«Чоловік телефонував та казав, що його мають кудись переводити, проте не сказав куди, — згадує пані Леся. — Інформацію про те, що він воював на Донеччині, ми дізналися зі…сповіщення про смерть». На жаль, воювати Петрові довго не довелося. 11 грудня 2024-го солдат Дзіворонюк загинув від травм несумісних з життям на позиції біля населеного пункту Даченське Покровського району Донецької області. За день до загибелі воїн телефонував дружині, говорив, що мають йти. Куди? Не сказав… Та й завершити розмову подружжю не вдалося, бо обірвався зв'язок. 24 грудня, на Святвечір, воїна поховали у Чорнолізцях. «Тепер величне свято стало сумним для нашої родини»,— тихо мовить дружина захисника.
Посмертно Петро Дзіворонюк нагороджений медаллю ПЦУ «Хрест свободи» та медаллю Івано-Франківської обласної ради «Лицар бойового чину».
