Статті

«ІСТОРІЇ НЕСКОРЕНИХ»: ІГОР СВОРАК

Доброта, щирість та зболена пам’ять…

(Історія назавжди 38-річного захисника України Ігора Сворака)

Спокійний, врівноважений, відкритий, завжди готовий прийти на допомогу. Таким запам’ятали його рідні, друзі, знайомі та військові побратими. Чоловік народився у Тисмениці 04 березня 1985 року в родині працівників хутрової фабрики. Був старшим сином у родині, мав на шість років молодшого брата Олега, який зараз є опорою батькам.

Мати Галина згадує: «Ігор був спокійним та врівноваженим, а Олег—жвавий, його всюди було багато. Старший його заспокоював, допомагав, словом найріднішим, після нас, батьків. Я дякувала Богові за синів, бо вони були, як дві мої руки. Між собою, бувало, мали суперечки, але це життя, а загалом горою стояли один за одного». З дитинства Ігор любив бути у компаніях, серед друзів. Там не виділявся, але й не пас задніх. Брат Героя, Олег Сворак розповідає, що вони з хлопчаками їздили на велосипедах, згодом, підрісши й на мотоциклах.

У школі вчився посередньо, але був дуже відкритий, щирий і балакучий, умів знаходити спільну мову з однокласниками, старшими учнями, вчителями. Мати Героя каже, що Ігор мав дуже багато друзів, бо швидко і просто з кожним міг знайти спільні теми для розмов, дитячих забав і справ. Після закінчення школи навчався в Івано-франківському фінансово-комерційному кооперативному коледжі, мав спеціальність «Товарознавець». На строкову армійську службу Ігоря Сворака не взяли, через те, що у нього була попечена рука. За словами матері, коли її сину було три роки, то сталася біда, і він обпік руку. Служити молодий чоловік хотів, бо думав працювати на митниці, а там потрібна була армійська служба.

Мама воїна каже, що одразу після навчання син почав працювати робітником на «Тикаферлюксі». Був на «стружці», знімав міздру (підшкірний шар). Там добре платили, а Ігор хотів мати свої кошти. Згодом працював в тисменицькому автодорі, трохи таксував, їздив на заробітки у Польщу та Францію. Ігор, попри зайнятість на роботі, активно цікавився політичним життям країни. Був активним учасником Помаранчевої революції. Олег Сворак, брат солдата каже: «На час повномасштабного вторгнення наші батьки були закордоном, а я з братом — в Україні, і вже в березні 2022-го Ігор пішов добровольцем у військо. Служив в Теробороні, був на навчаннях у Рівному». На фронті солдат був водієм-електриком взводу матеріально-технічного забезпечення в/ч А7285 Збройних Сил України».

Воював у Соледарі Бахмутського району на Донеччині. Ігор розповідав, що там він мав усі шанси загинути, але пішов на пошту, а туди, де були наші хлопці, стався приліт і багато його побратимів загинули. «Далі син був у Добропіллі та ще десь у лісі стояли. Де саме, він не казав. Туди також був приліт. Тоді нічого не розірвалося, але наших багатьох контузило», — говорить мама Героя. 23 жовтня 2022-го Ігор Сворак розмовляв по телефону із ненькою, згодом — із братом. Казав, що дуже холодно. 24 жовтня чоловік пішов у наряд, востаннє… Через приліт воїна не стало. Трагедія трапилася поблизу населеного пункту Ямполівка Краматорського району Донецької області. Наразі тіло Героя привезти додому та поховати не вдалося. За свідченням трьох побратимів, які були свідками загибелі Героя, за рішенням суду, в травні 2023-го року Ігоря Сворака, визнано загиблим. На фасаді ліцею в Тисмениці, де навчався воїн, відкрили та освятили меморіальну дошку.